«Кіборг» В’ячеслав Зайцев: «Я ж не супер термінатор…»

Йому всього лише 35. Із них останні два роки, він уже встиг побувати у «пеклі» війни, отримати два поранення, стати «кіборгом», повернутися додому, очолити Раду ветеранів АТО, допомогти своїм бойовим товаришам і цей список можна продовжувати…

Про себе він відгукується доволі скромно, але патріотичному колу відомо, що він справжній герой, люблячий чоловік і тато, який любить своє місто, країну і готовий зробити усе можливо, аби ворог якомога скоріше пішов з його рідної землі. Ім’я цієї людини – В’ячеслав Зайцев.

Ми поспілкувалися з людиною, яка на собі відчула біль справжньої боротьби. Отже, трішки про те, як запорізький історик став «кіборгом»…

 

Пане В’ячеславе, як Ви вважаєте, коли Україна стала по-справжньому незалежною?

Я погоджуюсь із тією думкою, що нам 24 роки тому подарували незалежність. Тоді Україна опинилася в зручних умовах, де ми не заробили собі незалежність. У людей не було іншого виходу, усі проголосували, навіть Крим із Севастополем, і ця незалежність впала нам з неба.

У нас кожен спортсмен знає, що «допінг» до добра не доводить. На жаль, за 24 роки у нас був повільний політичний процес. Він був облудним, бо владу захопили олігархи. На той час усе залишалося в пострадянській системі. Є чимало людей яких можна охрестити як «гомо совєтікус»− радянські люди за розумом і своїми подобами. Люди жили в новій Україні, але думками залишалися там. Уся ця Новоросія, ДНР та Крим показали, що те, що ми зараз бачимо з’явилося не на порожньому місці. Те, що відбувається зараз після Майдану, на мою думку, цим ми і заробляємо собі справжню незалежність – стражданнями, кров’ю, потом. Тут дійсно, Україна показує свою незалежність від інших держав.

На Вашу думку, чого зараз не вистачає Україні та нашим бійцям для перемоги?

Тіснішої міжнародної підтримки − це по-перше. По-друге, було б важливо, якби увесь народ більше підтримував українців. Частина, дійсно, підтримує нашу армію, військові сили, але більшість – це «болото». Наприклад, Кам’янсько-Дніпровський район, має не патріотичні погляди і по мобілізації у них 29%, тобто менше третини потрапило в збройні сили.

Треба, щоб більше народу йшло в армію, щоб не було такої ганебної практики, коли військкомат ганяється за призовниками. Головне, щоб народ підтримував армію не лише словом, а й ділом.

Чому влада не називає АТО війною?

Вони кажуть, що якщо у нас буде війна, то нам ніхто не дасть кредит. Якщо введуть військовий стан – не можна буде провести реформи, вибори, а для нашого північного сусіда – це буде означати, що ми не легітимні, не легітимна влада. І це буде для них привід ввести миротворчі війська, наче їх тут немає, і розвиток нашої державності буде кинутий на далеку відстань. І тому вони називають це антитерористичною операцією. Звичайно, ми розуміємо, що це війна, яка «дихає нам у спину» і ми відчуваємо її подих.

Вас називають «кіборгом». Ви самі як до цього відноситеся?

Людина-машина із заліза… У мене вже є трішки заліза – отримав два поранення. Осколок так і залишився, можливо так, я – кіборг, у мені є залізо (посміхається). Як на мене це порівняння більш штучне, ми також люди, ламаємося. Так сталося, що ми стали дуже популярними у журналістів і кожен наш крок висвітлювався так, ніби це надгероїзм, а ми виконували свою справу, так само, як це робили хлопці на інших фронтах. Єдина відмінність, у тому що самі термінали аеропорту йшли з добровольців, тобто можна було відмовитися, але там усі воювали не тільки за себе, а й за хлопців. Усі розуміли, що зараз від усіх нас залежить наше життя, коли ми були в суцільному оточенні. Мабуть, через це ми – кіборги…Хоча… такі самі хлопці… такі самі…

Як Ви отримали свої поранення?

Перше поранення отримав у жовтні перебуваючи в аеропорту в старому терміналі. Нас із відстані обстрілювали танки, і частина уламків залетіла мені під бронежилет, частину витягли, а один залишився. Тоді мені черевину пробило. Дякуючи волонтерам, тактичні окуляри врятували мені зір.

Друге поранення отримав у лютому. Нас висадили біля аеропорту і ми поїхали штурмувати ключ до Дебальцево. Ми звідти росіян доволі вдало вибили, але пішла контратака ворога, ми чекали на нашу артилерію і, на жаль, змушені були відступити, коли на нас в притул пішли танки. Я так швидко ще на БТР не застрибував. Вранці по нас посипались міномети і так сталося, що шмат мерзлої землі попав мені в ногу. Потім стало зрозуміло, що там є дірка, а в ній залізо від міни. Тобто, у мене була міновибухова травма. Я день прошкутильгав у частині, потім мене відвезли в Артемівськ, звідти до Харкова, потім в Черкаський, там і витягли залізо.

Після поранень швидко повернулись на позицію?

Так. Після першого поранення я навіть у шпиталі не лежав. Просто отримав відпустку, а після другого − я полежав трішки у шпиталі. Поки витягали залізо. На жаль, мене багато кололи антибіотиками, до кінця весни у мене постійно був кашель. Потім відновився, поїхав до частини, а там уже й була мобілізація.

Чи був у Вас момент коли Ви розуміли, що можете попрощатися з життям?

Це було в старому терміналі в жовтні. Коли ми перебували на другому поверсі, там було кілька прольотів, і так сталося, що ми знаходились біля того, що був замінований і розпочалася пожежа. Ми опинилися в пастці. Якби дим був у інший бік, ми б задихнулися. На наше щастя, дим йшов від будівлі – з одного боку пожежа, з іншого – сепаратисти, які нас обстрілювали, то були чеченці. Ми, на той момент, ховалися біля бетонних стін. Це було настільки жахливо, що ми уже із життям прощалися, але дай Боже…

Що Вам найбільше запам’яталося на війні?

Загиблі товариші, звичайно. Неприємна така річ, коли наприклад, ти відстоявсвою ніч, постійно чекав якісь обстріли, а наступної – хлопця снайпер убив. Ти прокинувся, а тобі кажуть – все… немає…

Або… це було вже у лютому під аеропортом, в окоп упала міна – хлопцю око вибило… Нас тоді дерево врятувало. Це було ще вранці. Потім, так склалося, що наша зміна була з шостої ранку до десятої вечора – не можна було розводити багаття, на двох один термос – літра чаю. Якби ми видали своїх, то по них би почали стріляти…

Цей хлопець увесь день лежав. Ми удвох грілися. Йому на телефон постійно телефонувала мати, питала – Де ти? Де ти? А він за півтори хвилини сконаючи, пішов…

Що Ви відчували, коли вбили першу людину?

Перший обстріл був під Червоним Лиманом у червні минулого року. Ми коли «зачищали» цей лиман, потрапили у пастку. Ми шалено відстрілювалися, деякі хлопці впадали у ступор. Ми лупили не туди, куди треба, просто стріляли…

Перший раз – це страх… Що робити, як… Я визнаю, я ж не супер термінатор, тоді був ще «зелений». Слава Богу, перший град був удень і він не долетів до нас метрів 800. Вночі легше, бо видно звідки він стріляє і є 15-20 секунд, щоб сховатися. Перші гради були страшні.

Як гадаєте, командування чи генштаб зраджували вас?

Нам пощастило не потрапити в Зеленопілля. Тут 11 липня 2014 року загинуло 19 наших солдат. Скажімо так, моя друга рота, єдиний підрозділ, який туди не потрапив вчасно. Ми десь на 3 години спізнилися. Там о 5-й ранку добре жахнуло градами, а потім добивали. Так сталося, що чомусь усю техніку, замість того, щоб розпорошувати по посадкам, зібрали усю разом.

Ми виїхали туди вночі і стали серед степу. Ми не встигли, швидше за все через те, що заступник командира роти генеральський син, після цього він поїхав вчитися в Канаду. Я гадаю, що тут питання деякі – чому саме ми не встигли… Скоріш за все, що це була зрада і хтось отримав за це великі гроші…

Як Ви гадаєте, що може поставити крапку у цій війні?

Кінець російської економіки, нові вибори і переворот під час них, а краще все разом. Нехай вони років на десять повернуться у 90-ті роки і там сидять. Я гадаю, що це закінчить війну, бо чекати поки «товстий схудне − худий уже здохне»… У Росії ще достатньо запасів. За увесь цей час світова спільнота підготувала такого звіра, який ще буде жити довго.

Що ви робили після демобілізації?

Відразу пішов на роботу. Працювати на громаду, на суспільство, на нашу Україну.

А чому ви вирішили створити Раду ветеранів АТО?

Якщо чесно, це мене хлопці поросили. Я ще тоді чув, що бійці в Миколаєві щось утворюють. Так сталося, що я став популярний серед журналістів і допомагаю хлопцям вирішити їх проблеми, їх можна освітити, або зайти до чиновників.

У нашій раді є інваліди, якими ми піклуємося і завжди на наші збори витягаємо. Зараз чекаю на чергову демобілізацію, поки хтось прийде змінить, а я перепочину.

Влада Вам допомагає, іде на зустріч?

У принципі так, іде на зустріч, але я розумію, що простим людям – ні. Деяким хлопцям відмовляють. Я приходжу, видзвонюю, потім вирішується це питання.

Пане В’ячеславе, Ви змінилися?

Мені 35 років. Куди мені вже змінюватися. От взяти наприклад повну склянку, її ж наповнити важко, а склянку, що була порожньою – наповнити можна. Це хлопці, яким від 20 до 28 років, вони позмінювалися, стали більш нервовими. Дружина іноді каже − ти змінився, іди лікуйся, але це тільки коли сваримось…

Ви за фахом історик. Чим зараз займаєтеся?

Я працюю на Хортиці завідуючим науковою бібліотекою та архівом. Перед цим я був старшим науковим співробітником, а зараз трішки «підріс».

Як гадаєте, АТО на це вплинуло?

Я гадаю, що так.

Які книги Ви читаєте?

Жадан чи Любко Дереш – я такого не читаю. У мене вузькопрофесійні або історичні – це козаччина, наукові роботи. На інші у мене, на жаль, часу не вистачає.

І на останок, що б Ви хотіли побажати нашим читачам, гарним людям і славним патріотам?

Підтримуйте одне одного, любіть свою родину, свою Батьківщину і підтримуйте свою армію.

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*