Тетяна Поджарая зізнається: вона ніколи не сиділа склавши руки, була дуже активною і цілеспрямованою жінкою. Але 2014 рік став фатальним для її сім’ї. Після трагічних подій жінка включилася в громадське життя. Сьогодні вона – відомий в місті волонтер і член пропрезидентської партії.
– Тетяно Михайлівно, що підштовхнуло Вас зайнятися волонтерською діяльністю?
– Сімейна трагедія. Коли в 2014 році загинув мій зять Андрій, моя дочка залишилася одна з маленькими дітьми. Я не знала, як повернути свою дитину до життя. Юля щодня просилася до Андрія на небеса. Її перестали цікавити діти і сім’я. Одного разу я порадила їй поспілкуватися з хлопцями-товаришами по службі Андрія. Вони розвідники і на той момент були перекинуті кудись у відкрите поле. Вони розповіли моїй доньці, що немає елементарного – питної води. Хлопцям доводилося черпати воду з калюж. Тоді моя Юля на всю кімнату викрикнула: «Мама, їм треба допомогти!». Так і народилася ідея створення фонду «Підтримуємо армію України».
– Допомога в основному спрямована в зону АТО?
– Не тільки. Звичайно, в першу чергу ми займаємося постачанням наших хлопців всім необхідним на передовій. Продукти, одяг, медикаменти, засоби особистої гігієни. Безпосередньо допомагали нашій 93-й окремій механізованій Брагадо з медикаментами. Потім почали дзвонити з сусідніх міст, просити про допомогу. Не відмовляємо нікому. Крім речей першої необхідності намагаємось забезпечити хлопцям і культурну програму. Допомагали з організацією концерту в Широкому, регулярно передаємо вироби вихованців запорізьких шкіл і інтернатів.
– Тобто однодумці є?
– Так, і дуже багато. Нашу ініціативу підтримали директори шкіл та інтернатів, вихователі дитячих садків, батьки, приватні підприємці. Мої друзі, подруги, однокласники. Нарешті, звичайні запоріжці. Я всім їм дуже вдячна. З їх допомогою нам вдалося організувати овочевий цех. Тепер ми квасимо капусту, маринуємо морква, печемо пиріжки і все це відправляємо на передову. Наші жінки в’яжуть шкарпетки, плетуть сітки.
– А з госпіталями співпрацюєте?
– Звичайно. Зараз під нашою опікою хлопці, що знаходяться на лікуванні в запорізькому тубдиспансері. Ми передаємо їм продкути: ковбаску, йогурти. Одяг, якщо необхідно. Займаємося і прифронтовими госпіталями. Там ситуація складніша. Хлопців просто з передової доставляють пораненими, в порваному одязі. Намагаємося забезпечити їх усім необхідним.
– Самі бували в зоні АТО?
– Так, була і не раз. Ми з волонтерами побували в найгарячіших точках. Були і в Широкому, і в Дебальцево, і недалеко від донецького аеропорту. Веземо допомогу хлопцям вглиб, буваємо там, де в нас потребують.
– Ви жінка. Чи не боїтеся?
– Ви знаєте, за мене більше переживають мої рідні. Коли я їхала вперше, моя дочка всю ніч молилася на колінах, щоб все пройшло успішно. Звичайно, є що згадати. Якось раз ми підвозили попутників. Вони виявилися сепаратистами. Вказували нам невідому дорогу, поки ми не зрозуміли, з ким маємо справу. Благо, поруч були чоловіки, викинули їх з машини. Ось тоді було страшнувато. А зараз вже не боюся.
– Ви сильна жінка. А що б ви хотіли побажати іншим жінкам в переддень 8 Березня?
– Я хочу сердечно привітати дорогих жінок зі святом і побажати їм мирного, чистого неба над головою. Я завжди кажу: пам’ятайте, за 200 км від нас палає. Жінки завжди важче переносять військові конфлікти, але тільки в їх руках полегшити всю тяжкість такого часу. Нехай перші весняні промінчики, перші струмочки нагадують всім нам, що життя триває. Всім жінкам я бажаю щирих посмішок, гарного весняного настрою, оптимізму і віри в краще.